repead.ru 1




Гете (Goethe) Іоганн Вольфганг (28.8.1749, Франкфурт-на-Майне, — 22.3.1832, Веймар) – німецький поет, мислитель і натураліст. Видатний представник Просвітництва в Німеччині, один з основоположників німецької літератури нового часу, різнобічний учений, що знайшов у своїх роботах з природознавства, за словами Ф. Енгельса, “... геніальні здогади, що передбачали пізнішу теорію розвитку”.

Син імперського радника, освіченого бюргера, Гете учився в Лейпцизі (1765—68) і Страсбурзі (1770—71), слухав лекції з юриспруденції і багатьох інших наукових дисциплін, включаючи медицину. У Страсбурзі Гете познайомився з І. Г. Гердером і став учасником руху “Бурі и натиску”. У 1775 приїхав у Веймар за запрошенням герцога Карла Августа. Нехтуючи думку двору, Гете вступив у цивільний шлюб з робітницею квіткової майстерні Крістіаной Вульпіус.

Велику французьку революцію прийняв стримано, але у вересні 1792, у битві під Вальми, геніально визначив всесвітньо-історичне значення перемоги революційних військ Франції: «З цього дня і з цього місця починається нова епоха всесвітньої історії». Важливе значення мала для Гете дружба з Ф. Шиллером (з 1794). У Веймарі Гете керував організованим їм у 1791 театром.

 Ранні поетичні твори Гете (1767—69) тяжіють до традицій анакреонтичної лірики. Перший збірник віршів Гете видав у 1769. Новий період його творчості починається в 1770. Лірика Гете періоду «Бурі і натиску» — одна з найблискучіших сторінок в історії німецької поезії. Ліричний герой Гете стає втіленням природи або в органічному злитті з нею («Подорожанин», 1772, «Пісня Магомета», 1774).

Він звертається до міфологічних образів, осмислюючи їх у бунтарському дусі («Пісня мандрівника в бурі», 1771—72; монолог Прометея з незакінченої драми, 1773).

Історична драма «Гьоц фон Берліхінген» (1773) відобразила події напередодні Селянської війни 16 ст., пролунавши суворим нагадуванням про князівську сваволю і трагедію роздробленої країни.


У романі «Страждання юного Вертера» (1774) Гете, використавши форму сентиментального роману в листах, передає драматичні особисті переживання героя й у той же час створює картину німецької дійсності.

У драмі «Егмонт» (1788), яка розпочата ще до переїзду у Веймар і пов'язана з ідеями «Бурі і натиску», у центрі подій — конфлікт між іноземними гнобителями і народом, опір якого подавлено, але не зломлено; фінал драми звучить закликом до боротьби за волю.

Десятиліття 1776—85 — перехідне у творчому розвитку Гете. Реакція на індивідуалістичне бунтарство обумовила думку Гете про необхідність самообмеження особистості («Межі людства», 1778—81; «Ільменау», 1783). Однак вірний героїчним завітам гуманізму, Гете стверджує, що людина здатна до творчих дерзань («Божественне», 1782). У цьому суперечливість світогляду Гете.

Поет не міг цілком уникнути гнітючого впливу відсталих соціальних відносин, і тому він «.... то колосально великий, то дрібний; то непокірливий, глузливий геній, що нехтує світом, то обережний, усім задоволений, вузький філістер» (Енгельс Ф.).

Наприкінці 80-х р. 18 ст. оформляється концепція т.зв. веймарського класицизму — особливого варіанта європейського і німецького просвітительства. В ідеї гармонії, сприйнятої Гете від І. Вінкельмана і розробленої Гете і Шиллером, утвердження ідеалу гармонійної особистості сполучається з програмою поступових реформ, відбувається заміна ідей боротьби ідеєю виховання, що в кінцевому рахунку означало примирення з існуючими порядками (драма «Торквато Тассо», 1780—89, видана у 1790).

Язичницько-матеріалістичне сприйняття античної культури яскравіше за все виражено в «Римських елегіях» (1790), що прославляють плотські радості. Пізніше в баладі «Коринфська наречена» (1797) Гете протиставить це життєстверджуюче язичество аскетичній релігії християнства. Трагедія «Іфігенія в Тавриді» (1779—86, видана у 1787) написана на сюжет давньогрецького міфу, ідея трагедії — перемога людяності над варварством. Велика французька революція одержує безпосереднє відображення в «Венеціанських епіграмах» (1790, видана у 1796), у драмі «Громадянин-генерал» (видана у 1793), новелі «Бесіди німецьких емігрантів» (1794—95). Гете не приймає революційного насильства, але разом з тим визнає неминучість соціальної перебудови.


В ці роки він пише сатиричну поему «Рейнеке-Лис» (1793), яка викриває феодальну сваволю. У поемі «Герман і Доротея» (1797), написаної гекзаметром, за жанром близької до ідилії, Гете зіштовхує тихий патріархальний уклад німецької глибинки і «небувалий рух», що розгорнувся за Рейном.

Найбільший добуток Гете 90-х рр. — роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера» (1793—96, виданий 1795—96). Сценічні захоплення героя з'являються як юнацька омана, у фіналі роману він бачить свою задачу в практичній економічній діяльності. Фактично це означало примирення з відсталою німецькою дійсністю. Яскравість реалістичних побутових сцен, колоритність образів сполучаються в романі Гете з надумано загадковим фіналом, зображенням таємничих фігур і т.п.

Автобіографічна книга «Поезія і правда з мого життя» (ч. 1—4. видана у 1811—33) охоплює ранній період життя Гете, до переїзду у Веймар, і критично оцінює бунтарство «Бурі і натиску».

«Італійська подорож» (т. 1—3, видана 1816—29) — чудовий художній документ епохи. У сімейному романі «Виборча спорідненість» (виданому 1809) Гете піднімає питання про свободу почуття, але — під знаком зречення і вірності сімейним підвалинам.

Роман «Роки мандрівок Вільгельма Мейстера» (ч. 1—3,1821—29), уже багато в чому пов'язаний із традицією німецького романтичного роману, примітний ідеєю колективної праці, втіленої як наївна утопія ремісничої громади. Характерний для романтизму інтерес до Сходу відображений у циклі «Західно-східний диван» (1814—19, виданий у 1819), навіяному персидською поезією. У публіцистиці останніх років Гете, відкидаючи тевтономанію і містичні сторони німецького романтизму, вітає збірник народних пісень Л. І. Арніма і К. Брентано «Чарівний ріг хлопчика» (1806—08), високо оцінює романтизм Дж. М. Байрона. У полеміці проти націоналістичних тенденцій, що розвилися в Німеччині в період і після наполеонівських воєн, Гете висуває ідею «світової літератури», не розділяючи при цьому гегелівського скептицизму в оцінці майбутності мистецтва.


Трагедія «Фауст» (1-а ч. —1808, 2-а ч. — 1825—31) підбиває підсумок розвитку всієї європейської просвітительської думки 18 ст. і випереджає проблематику 19 ст. В обробці сюжету Гете спирався на народну книгу про Фауста (1587), а також на лялькову драму. В образі Фауста втілена віра в безмежні можливості людини.

Допитливий розум і дерзання Фауста протипоставлені марним зусиллям сухого педанта Вагнера, що відгородився від життя, від народу. Гете передає свою думку в карбованій формулі, яка не раз повторювалася В. І. Леніним: «Сіра теорія, мій друг Гете. Але вічно зелене дерево життя». У процесі шукань Фауст, переборюючи споглядальність німецької суспільної думки, висуває діяння як основу буття.

У добутках Гете знайшли відображення геніальні прозріння діалектики (монолог Духа землі, суперечливі прагнення самого Фауста). У Гете знімається метафізична протилежність добра і зла. Заперечення і скепсис, втілені в образі Мефістофеля, стають рушійною силою, що допомагає Фаусту в його пошуках істини. Шлях до творення проходить через руйнування — такий висновок, до якого, за словами Чернишевського, приходить Гете, узагальнюючи історичний досвід своєї епохи.

Історія Гретхен стає важливою ланкою в процесі шукань Фауста. Трагічна ситуація виникає в результаті нерозв'язного протиріччя між ідеалом природної людини, яким представляється Фаусту Маргарита, і реальним виглядом обмеженої дівчини з міщанського середовища. Разом з тим Маргарита — жертва суспільних забобонів і догматизму церковної моралі.

У прагненні затвердити гуманістичний ідеал Фауст звертається до античності. Шлюб Фауста й Олени виступає символом єднання двох епох. Але це єднання лише ілюзія — Олена зникає, а син їх гине.

Підсумком шукань Фауста стає переконання, що ідеал треба здійснювати на реальній землі. При цьому Гете уже розуміє, що нове, буржуазне суспільство, створюване на руїнах феодальної Європи, є далеким від ідеалу. Поставлений перед складним комплексом проблем 19 ст., Гете зберігає просвітительський оптимізм, але звертає його до майбутніх поколінь, коли стане можливим вільна праця на вільній землі. В ім'я того світлого майбутнього людина повинна діяти і боротися. «Лише той гідний життя і волі, Хто щодня за них йде на бій!» — такий кінцевий висновок, що випливає з оптимістичної трагедії Гете.


Смерть Гете, за словами Г. Гейне, позначила кінець «художнього періоду» у німецькій літературі (поняття, яке означає, що інтереси мистецтва переважали тоді над суспільно-політичними).

Радянське літературознавство плідно працює над освоєнням спадщини Гете. У Росії твори Гете вивчалися і перекладалися починаючи з 18 ст. У перекладах брали участь В. А. Жуковський, поети пушкінського кола, а також Ф. І. Тютчев, К. С. Аксаков, Н. П. Огарьов, М. Ю. Лермонтов, А. А. Фет.

Мається 23 переклади 1-й частини «Фауста». Перший переклад «Фауста» зроблений у 1838 Є. І. Губером. Кращими визнані переклади Н. А. Холодковського і Б. Л. Пастернака. Вірші Гете перекладали Н. Н. Вільмонт, В. В. Левік та ін.

Широку популярність набули малюнки Е. Делакруа до «Фауста». На тему «Егмонта» склав музику Л. Бетховен (1810). Ш. Гуно написав оперу «Фауст» (1859), А. Бойто — оперу «Мефістофель» (1868), Г. Берліоз — ораторію «Осуд Фауста» (1846).

В галузі природознавства Гете виконав ряд робіт: з порівняльної морфології рослин і тварин, з фізики (оптика й акустика), мінералогії, геології і метеорології. Найбільше історичне значення мають морфологічні дослідження Гете. У праці «Досвід про метаморфозу рослин» (1790) їм простежені ознаки подібності в будові різних органів рослин.

В галузі порівняльної анатомії тварин Гете належить відкриття міжчелюстної кістки у людини (1784, опублікована в 1820 одночасно з іншими анатомічними роботами в мемуарі «Питання морфології», де, зокрема, викладені уявлення Гете про те, що череп складається з хребців, що злилися). Йому належить сам термін «морфологія». Заперечення Ґете Ньютону, що відкрив складний склад білого світла, були помилкові, але його праці з теорії кольорів зберігають історичне значення, головним чином в галузі фізіології і психології зору. Погляди Гете на єдність будови рослинного і тваринного організмів дозволяють вважати його одним з попередників Ч. Дарвіна.

Філософія завжди була в центрі духовних інтересів Гете, пронизуючи всю його творчість глибокими теоретичними міркуваннями. Його філософію можна вважати самостійним філософським вченням, хоча і не викладеному у вигляді цілісної і завершеної концепції. Феномен Гете виявляє собою яскравий приклад скоріше універсалізму Відродження, ніж просвітительського універсалізму, у якому тісно переплелися поетична творчість, наукові вишукування (мінералогія, ботаніка, фізика, остеологія і т.д.) і філолофсько-світоглядні пошуки.


У літературно-естетичній і науковій творчості Гете прийнято розрізняти три періоди. Перший – "Бурі і натиску", коли протест проти класицизму приводить його до боротьби за утвердження реалізму в мистецтві, а останнє розуміється як наслідування природі і життю людей.

Другий – починаючи з 1780-х, багато в чому під впливом подорожі по Італії: Гете захопився античністю, що стає для нього ідеалом гармонічних відносин між людьми, а вищою метою мистецтва, за Гете, проголошується краса. У цей не дуже плідний для поезії час Гете багато займається наукою: складає першу геологічну карту Німеччини, виявляє здогади про еволюційний розвиток рослинного світу або так звані метаморфози рослини ("Метаморфоза рослин", 1790); займається мінералогією й анатомією.

Гете знайшов у 1784 міжчелюстну кістку людини як нове свідчення споріднення людей з усім живим світом. Численні заняття ботанікою, порівняльною анатомією і геологією значною мірою збагатили його розуміння діалектики органічного світу і всіх його живих формах.

Третій період літературних, естетичних і світоглядних пошуків Гете пов'язаний з останніми роками життя мислителя, що розчарувався у своєму прагненні побудувати світ за античним зразком. На перший план у творчості виступають реалістичні риси його естетики.

Гете різко критикує німецький романтизм за його відрив від життя і містицизм. Саме в ці роки (1808) з'являється знаменитий "Фауст", що стверджує неприпустимість відриву художника від дійсності. У своїх філософських пошуках Гете зазнав впливу від багатьох: Аристотеля, Гребля, Канта, Гердера, Гегеля й особливо Спінози з його знаменитою "Етикою", що учила назавжди звільнити розум від різного роду забобонів.

Гете стає прихильником пантеїзму, намагаючись з'єднати його з ідеєю розвитку. Для мислителя було характерно критичне відношення до механіцизму, що тоді панував, нездатному адекватно пояснити принципи розвитку природи.

Остання розглядалася Гете як єдине органічне ціле, яке розвивається. Процес розвитку йде, згідно Гете, через заперечення старого, віджилого поступовим еволюційним шляхом, минаючи стрибкоподібні переходи. Уся природа бачилась Гете у більшій або меншій мірі одухотвореною: "...хто хоче вищого, повинен хотіти цілого, хто займається духом, повинен займатися природою, хто говорить про природу, той повинен брати дух як передумову або мовчазно припускати його".


На думку Гете, "людина як дійсна істота поставлена в центр дійсного світу і наділена такими органами, що вона може пізнати і зробити дійсне і поряд з ним – можливе. Вона, очевидно, є органом почуттів природи. Не усі в однаковому ступені, однак усі рівномірно пізнають багато чого, дуже багато чого. Але лише в найвищих, найвеличніших людях природа усвідомлює саму себе, і вона відчуває і мислить те, що є і відбувається за всіх часів".

Про місце людини у Всесвіті Гете стверджував: "Усе є гармонійне Єдине. Всякий утвір є лише тон, відтінок великої гармонії, яку потрібно вивчати також у цілому і великому, у противному випадку всяке одиничне буде мертвою буквою. Усі дії, що ми зауважуємо в досвіді, якого б роду вони не були, постійно пов'язані, переплетені одна з одною... Це – Вічне-Єдине, що багатоманітно розкривається. У природи – вона є усе – немає таємниці, яку вона не відкрила б коли-небудь уважному спостерігачеві". При цьому "кожного можна вважати тільки одним органом, і потрібно з'єднати сукупне відчуття всіх цих окремих органів в одне-єдине сприйняття і приписати його Богові".

Жваво цікавлячись ідеями багатьох німецьких філософів свого часу, Гете так і не примкнув ні до однієї з великих філософських систем. Для Гете філософія – таке світоуявлення, що "збільшує наше споконвічне почуття, яке ми з природою як би складаємо одне ціле, зберігає його і перетворює в глибоке спокійне споглядання". Творчо-активне відношення Гете до світу відображалось у його переконаності в тому, що "кожна людина дивиться на готовий, упорядкований світ тільки як на свого роду елемент, з якого вона прагне створити особливий, відповідний їй світ".

Досить реалістично Гете осмислював перспективи предметного пізнання: "Нічого не потрібно шукати за явищами; вони самі суть теорії... Моє мислення не відокремлює себе від предметів, елементи предметів споглядання входять у мислення і пронизані мисленням внутрішнім чином, моє споглядання саме є мисленням, моє мислення – спогляданням".


Експеримент у Гете – "посередник" між суб'єктом і об'єктом. Гете був досить близький Кант із його пошуками єдиних принципів аналізу природи і мистецтва; а також філософія природи Шеллінга і система Гегеля завдяки воістину грандіозній теорії діалектики.

Місце Гете у німецькій і європейській культурі 18-19 ст. воістину унікально, воно демонструє дивну єдність, взаємопроникнення і взаємовплив літератури, науки і філософії в культурі Просвітництва Німеччини того часу.


Список використаної літератури



1. Бругер С. Глибина філософських пошуків Гете в поемі "Фауст": Історія написання твору. Жанр. Зав'язка ідейного конфлікту: Конспект уроку в 9 кл. // Зарубіжна література. – 1999.– № 22-23(134-135), черв. – С.16.

2. Вільмонт М. Гете і його "Фауст" // Гете Й.В. Фауст. – Тернопіль, 2004. –С.4-9.

3. Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832). "Фауст" // Тема. – 2001.– № 3. – С.62-78.

4. Филина И. Философско-этические проблемы в трагедии Й.-В. Гете "Фауст" // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2001.– № 4. – С.30-32.

5. Шалагінов Б.Б. Аналіз "Фауста" Й.-В. Гете з погляду герменевтичного кола // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2001.– № 1. – С.42-47.

6. Шалагінов Б.Б. Гете про роль зла у розвитку суспільства: Роздуми літературознавця про проблеми, пов'язані з образом Мефістофеля ("Фауст") // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2003.– № 1. – С.57-58.

7. Шалагінов Б.Б. Трагедія Гете "Фауст" // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004.– №12. – С.2-5.

8. Шалагінов Б. Б. Шлях Гете: Життя. Філософія. Творчість. – Х.: Ранок: Веста, 2003. – 287 с.

IQdiplom.com - дипломні роботи, курсові, реферати на замовлення